Були ми там, куди нас кликав час
Десять років триває війна на сході
України, яка забрала тисячі життів і ще більше людських доль зруйнувала.
Пам’ятати усіх, кого ворожі обстріли навіки вирвали з обіймів рідних, —
обов’язок українців.
Сьогодні імена загиблих
героїв-земляків звучать у назвах вулиць,
зустрічають нас на меморіальних дошках. Почуття громадянського обов’язку,
патріотизму та висока свідомість не дозволила їм залишатися осторонь, коли над
Україною нависла небезпека. Їх вибір був усвідомленим. Вони добровільно пішли
захищати свою країну, своїх рідних і близьких, напевно знаючи, що кожної миті
можуть загинути.
З любов’ю і глибокою
скорботою ми дякуємо вам, Герої, за виборену свободу і мирне небо над нами. Ми
вас пам’ятаємо…
Вони
полягли за вільну Україну, захищаючи її незалежність:
Навчався у Новоукраїнській загальноосвітній школі № 6. З дитинства мріяв стати військовим, тож у 1994 році вступив до Одеського училища сухопутних військ. Після закінчення училища продовжив навчання у військовій академії. Служив у штабі Оперативного командування «Південь» на посаді старшого офіцера інформаційно-аналітичного центру. Підполковник 51-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗС України. Загинув 4 липня 2014 року під час мінометного обстрілу позицій АТО та штурму блокпосту на горі Карачун під Слов’янськом. Володимир загинув як Герой, до останньої миті виконуючи свій військовий обов’язок. Разом із Володимиром загинули старші солдати Руслан Рущак, Андрій Крилов, Олександр Савенков, Дмитро Чабанов. Указом Президента України № 640/2014 від 8 серпня 2014 року, "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Указом № 6 від 23 липня 2015 р. нагороджений відзнакою "Народний Герой України" (посмертно). Має відзнаку Кіровоградської області «За мужність і відвагу», медалі «15 років Збройним Силам України», «За сумлінну службу» II ступеня, «За сумлінну службу» III ступеня. Поховали Героя на Алеї Слави Новоукраїнського міського кладовища. Посмертно йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Новоукраїнка». 9 вересня 2014 року в м.Новоукраїнка на честь нього перейменували вулицю Панфілова. Тепер вона називається Вулиця Володимира Мамадалієва. В лютому 2016 року у м. Новоукраїнці на фасаді Новоукраїнської ЗОШ № 6 відкрили меморіальну дошку випускнику Володимиру Мамадалієву.
Військовослужбовець 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське). Проживав у м. Новоукраїнка Кіровоградської обл. Загинув 19.10.2014 в районі м. Красноармійськ Донецької обл. До мобілізації працював водієм, трактористом у селі Шишкіне Новоукраїнського району Кіровоградської обл. Останні 9 років жив у м. Новоукраїнка, працював на кар’єрі ТОВ «Єврощебінь». Похований на Алеї слави міського кладовища, поряд із загиблим в АТО підполковником Збройних Сил України Володимиром Мамадалієвим.
Уродженець міста Новоукраїнка
Кіровоградської області. Учасник антитерористичної операції на сході України. Помер
22 січня 2016 року. Похований на Алеї Слави Новоукраїнського міського кладовища.
Народився в 1978 році у с.
Іллінецьке на Вінничині, громадянин України. Проходив службу за контрактом у
Новоукраїнському РВК на посаді радіотелефоніста вузла зв'язку і
телеформатизації. Захищав нашу країну в складі 28-ої окремої механізованої бригади
ЗС України у званні старшого солдата. Загинув 6 жовтня 2019 р. в зоні проведення
ООС в Донецькій області. Поховали Героя на Алеї
Слави Новоукраїнського міського кладовища
Народився 1985 року в селі Глиняне Добровеличківського району. Повну середню освіту — в школі міста Новоукраїнка. Після строкової служби в армії та навчання вирішив залишитися військовим та вступив до лав Української армії — за власним бажанням. Був в Донецькому аеропорту — коли тамі тільки починалися бойові дії. 15 липня 2014 року в бою під час обстрілу терористами опорного пункту сил АТО поблизу Маринівки зазнав важких поранень. Перевезений до шпиталю Куйбишево, помер у шпиталі Гуково. Похований на Алеї слави Рівнянського кладовища в м. Кропивницький.
Народився у м. Новоукраїнка Кіровоградська обл. 7 грудня 1987 року.
Навчався у Новоукраїнській ЗШ №1, по закінченні якої вступив до Льотної Академії
Національного авіаційного університету, через брак коштів у родині вимушений був
самостійно заробляти кошти на навчання. Разом з друзями організували будівельну
бригаду та займались висотними роботами по ремонту багатоповерхових будинків. У
цей період призваний на військову службу, яку проходив у підрозділі
морської піхоти, що базувався у Криму. По завершенні військової служби працював
у кар’єрі, мріючи про відновлення у Льотній академії. Але мріям не довелось збутись.
Як і багатьом українцям, його плани зруйнувала росія, розпочавши військову агресію,
захопивши український Крим та розпаливши війну на Сході нашої держави навесні
2014 року. Денис Марченко одним із перших добровольцем став на захист української
незалежності у квітні 14-го року. Служив водієм в 93-й окремій механізованій
бригаді. Разом із побратимами перебував у найскладніших боях, в умовах становлення
української армії та військового добровольчого руху. Останній бій Дениса Марченка
відбувся 29 серпня 2014 року біля населеного пункту Іловайськ. Загинув 29
серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим "зеленим
коридором" на перехресті доріг з с. Побєда до с. Новокатеринівка. Довгий час
вважався зниклим безвісти. Опізнаний за тестами ДНК. 13 березня 2024 року перепохований на батьківщині на Алеї Героїв Новоукраїнської громади. За відвагу та героїзм нагороджений посмертно
орденом "За мужність" та відзнакою "Іловайський Хрест".
Народився 16 грудня 1993 р., с. Кам'яний Міст, Новоукраїнський район, Кіровоградська область. Солдат 42-ї окремого мотопіхотного батальйону (57-а окрема мотопіхотна бригада). Помер 22 липня 2021 р. на позиції підрозділу поблизу с. Кряківка на Луганщині через різке погіршення стану здоров’я і зупинку серця. Похований в с. Кам'яний Міст, Новоукраїнський район, Кіровоградська область.
Народився 29 жовтня 1979 року в с. Леонтовичеві, Новоукраїнський р-н, Кіровоградська обл. Служив прапорщиком, командиром групи в 3-у окремому полку спецпризначення. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла. Був похований як невпізнаний герой, упізнаний за тестами ДНК та перепохований у м. Кіровоград на Рівнянському кладовищі на Алеї слави.
Народився 18 січня 1983
року в м. Новоукраїнка, Кіровоградської області. Коли Роману виповнилося два
роки, його батьки розвелися і він з матір’ю переїхав до міста Корсунь-Шевченківського
Черкаської області. З кінця 2013 року брав участь у подіях Революції Гідності у
складі Корсунь-Шевченківської самооборони. З початком військових дій на сході
України разом із кількома земляками вступив добровольцем до батальйону МВС
«Азов», отримавши позивний "Сокіл". 10 серпня під Іловайськом, дістав
тяжке поранення. Після 44 днів боротьби за життя помер 23 вересня 2014 року у
військовому госпіталі Бундесвера в місті Ульм (Федеративна Республіка
Німеччина).
2022 рік
Народився у Новоукраїнці у 2000 році, навчався у Новоукраїнській ЗОШ №1. Закінчивши її із золотою медаллю, вступив до Одеської військової академії, у якій також мав значні успіхи у навчанні. У ході протистояння воєнній агресії російської федерації лейтенант Збройних Сил України Костянтин Вєтров командував однією з груп військового загону, який нищив ворога на Півдні нашої держави. Під час виконання бойового завдання на території Херсонської області отримав осколкове поранення ніг. Був доставлений до військового госпіталю, але, нажаль, 28 червня 2022 року після проведеної операції помер. 1 липня Новоукраїнська громада прощалась із загиблим Героєм. Поховали Героя на Алеї Слави Новоукраїнського міського кладовища Вєтрову Костянтину Олександровичу присвоєно звання «Почесний Громадянин міста Новоукраїнка».
Народився 18 січня 1972 року вм. Новоукраїнка. Навчався у Новоукраїнській школі №8, по закінченні якої вступив до військового училища, але на той час не продовжив військову кар'єру, присвятивши більшу частину свого життя будівельній справі. Останнім місцем роботи Миколи Васильовича було гірничо-видобувне підприємство ТОВ "Бантишевський щебінь". Мирну працю Миколи Батенка обірвало вторгнення російських окупантів 24 лютого 2022 року. На початку березня він став на захист Батьківщини у лавах Збройних Сил України. Але й у дні нещадної жорстокої війни не втратив людяності. Так, маючи проблеми зі здоров'ям, віддав своє тепле взуття молодому бійцю, бо вважав, що воно йому потрібніше. Його уміння та досвід знадобились і у військовій справі - від побудови оборонних споруд до відновлення техніки.... Але безжальна смерть не робить винятків, навпаки часто гинуть одні з найкращих... 14 червня 2022 року, у ході бойового зіткнення з ворогом, солдат Збройних Сил України Батенко Микола Васильович загинув, захищаючи Україну від рашистських загарбників, біля населеного пункту Тошківка в Луганській області. Присвоєно звання «Почесний Громадянин міста Новоукраїнка».
Народився у 2000
році у м.Новоукраїнка. З 2006 року розпочав навчання у гімназії №7. За словами
вчителів і друзів був добрим, відповідальним, товариським, працьовитим,
скромним та мав гарне почуття гумору, завжди готовий прийти на допомогу. Через
ці якості мав чимало друзів, які щиро поважали Дениса. Саме ці якості спонукали
Дениса Дейнегу після строкової військової служби продовжити захищати Україну
від ворога, який з 2014 року розпочав загарбницьку війну на території нашої
держави. Тому з 2020 року проходив службу за контрактом. 30 квітня 2022 року
механік-водій відділення спостереження взводу спостереження розвідувальної роти
солдат Дейнега Денис Володимирович загинув захищаючи Україну від рашистських
загарбників у селі Олександрівка Херсонської області. Похований на Алеї Героїв
Новоукраїнської громади.
Народився у 1988 році у м. Павлодар у
Казахстані. Після переїзду родини до міста Новоукраїнка, у 1999 році - навчався
у Новоукраїнській школі №3, а по її закінченні - вступив до Київської Академії
міжнародної економіки. Успішно завершивши навчання у вищому навчальному
закладі, розпочав професійну кар’єру, досягши чималих успіхів. Останнє місце
роботи Василя Олександровича – керуючий мережі магазинів однієї з найбільших
торгівельних компаній України. З початку широкомасштабної військової агресії
російських військ у лютому 2022 року, Василь Козуб став до лав оборонців
столиці у складі підрозділу Територіальної оборони міста Київ. Після визволення
Київщини, Василь Олександрович не полишив військову службу, а разом із
побратимами продовжив нищити ворога у найгарячіших боях на Сході нашої держави.
31 травня 2022 року солдат Збройних Сил України Козуб Василь Олександрович
загинув у ході бойового зіткнення та масованого артилерійського обстрілу
поблизу населеного пункту Комишуваха Луганської області. Похований на Алеї
Героїв Новоукраїнської громади.
Народився в місті Новоукраїнка 21 квітня 1999 року. Навчався у Новоукраїнській школі №3, у перший клас якої пішов у 2005 році, після закінчення школи навчався у Одеській військовій академії сухопутних військ, здійснюючи свою мрію стати морським піхотинцем. У 2020-му році отримав бойовий досвід в зоні Операції Об’єднаних Сил, захищаючи нашу державу від російської агресії. З першого дня широкомасштабного наступу російських фашистів на Україну Сергій Кондрат’єв, як професійний військовий, став до лав Збройних Сил України. 18 березня старший лейтенант 137 батальйону морської піхоти Кондрат’єв Сергій Андрійович загинув, виконуючи свій військовий обов’язок. Поховали Сергія Кондратьєва на Алеї Героїв Новоукраїнської громади, поруч з іншими військовослужбовцями, які віддали своє життя у війні з росією з 2014 року.
Народився 17 січня 1974 року у місті Новоукраїнка Кіровоградської області. Навчався в Новоукраїнській ЗШ № 6, яку закінчив у 1991 році. Зі шкільних часів мріяв стати військовим. Пройшов строкову службу у прикордонних військах. Після армії працював трактористом. У 2019 році вступив до Центральноукраїнського національного технічного університету на факультет будівництва та транспорту. Планував відкрити майстерню з ремонту автомобілів. Любив життя і Україну, був великим патріотом. У липні 2015 року мобілізований до лав 28-ї механізованої бригади ЗСУ. Проходив службу в ЗСУ за контрактом в 57-й мотопіхотній бригаді. Брав участь в АТО ООС на Донеччині та Луганщині. З 2019-го служив у 54-й окремій механізованій бригаді імені гетьмана Івана Мазепи. Був командиром відділення. За час служби неодноразово відзначений нагородами, зокрема, почесним нагрудним знаком НГШ «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня. Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року бригада Сергія зустріла на Донбасі. З перших днів боєць разом із побратимами продовжував обороняти країну від окупантів. Молодший сержант Сергій Притуленко, позивний Борода, загинув 25 березня 2022 року у бою з окупантами на Донеччині. Вранці того дня в районі села Новомихайлівка ворог почав обстріл позицій українських захисників з артилерії і танків. Сергій отримав смертельні поранення. Йому було 48 років. Поховали Сергія на Алеї Героїв у рідному місті. Посмертно йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Новоукраїнка». У Сергія залишилися батьки і дружина. «Сергій зі школи мріяв бути військовим. Та життя вносить свої корективи. Молодий, завзятий, працьовитий хлопець працює трактористом. Коли Росія вторглася на територію України, не стоїть осторонь, а стає на захист Батьківщини. У 2015 році стає воїном. Далі був контракт, і не один. Усі ці роки перетворилися на життя в очікуванні, хвилюванні, страху. Стільки болю і сліз було, бо кожен день міг стати останнім. Нам було страшно за нього там, а він хвилювався за нас тут. Він завжди говорив «Це війна. А на війні усім страшно». Але найстрашніше для нього було, як Сергій сам говорив, що та нечисть може зайти у його домівку, знищити його сім'ю. «Хто, як не ми, маємо захищати землю, сім’ю, Батьківщину?» У нас було стільки планів і мрій на майбутнє... Полетів ти птахом у вічність... Залишив вічний сум і біль... Як жити з цим... Тебе нема ніде...Ти скрізь... Любимо, сумуємо, пам’ятаємо…» – розповіла дружина полеглого воїна Віта.
Народився 1 листопада 1976 року в м. Новоукраїнка. Навчався у Новоукраїнській СШ №7, по закінченні якої продовжив навчання у Кіровоградському технікумі сільськогосподарського машинобудування. Далі служба в армії. Довгий час Олексій Гусаков працював на Новоукраїнському комбінаті хлібопродуктів, а останнім часом на місцевому підприємстві бригадиром з укладання тротуарної плитки."Його працьовиті руки залишать по собі добру згадку в оздобленні нашого міста, а доброта, щирість, скромність, відданість обов’язку назавжди залишаться в серцях рідних та друзів та в пам’яті жителів нашої громади.Саме відданість обов’язку та щира любов до своєї держави сподвигла Олексія Гусакова стати на захист України у війні з російськими окупантами. У червні 2022 року Олексія Григоровича призвано до Збройних Сил України, де він служив розвідником-далекомірником відділення мінометної батареї. 2 жовтня 2022 року солдат Збройних Сил України Гусаков Олексій Григорович загинув виконуючи військовий обов’язок, отримавши поранення не сумісні з життям під час штурмових дій на території Донецької області. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської міської територіальної громади.
Народився 19 липня
1966 р. у місті Новоукраїнка, навчався у місцевій школі №3, по закінченні якої
проходив службу в армії. Після служби в армії працював у сільськогосподарських
підприємствах Новоукраїнщини, далі змінив професію хлібороба на майстра
гірничо-добувної справи, понад 8 років працюючи у ТОВ «Єврощебінь», а останні
шість років на підприємстві БОС «Технолоджі» у місті Умань. Коли 24
лютого російські окупанти масово вторглись на територію України, Анатолій
Борисович повернувся до Новоукраїнки та відразу звернувся до військомату з
бажанням захищати Україну у лавах Збройних Сил. З 3 березня 2022 року
мобілізований та проходив службу у військовій частині м. Кропивницький, а потім
у Маріупольській Окремій мотопіхотній бригаді. 14 листопада 2022 року загинув
унаслідок дорожно-транспортної аварії.
Народився у м. Новоукраїнка 29 травня 1978 року. Навчався у Новоукраїнській школі №8. Після закінчення школи - вступив на навчання до Боринецького сільськогосподарського технікуму та отримав диплом спеціаліста-землевпорядника. Відразу після закінчення технікуму пішов на строкову службу до Української Армії, під час якої здобув військову спеціальність у танкових підрозділах ЗСУ. По завершенні служби довгий час працював у Кіровоградському інституті землеустрою. З 2003 по 2007 роки присвятив частину свого життя благородній справі - рятуванню людей, працюючи у Державній службі надзвичайних ситуацій. Після 2007 року працював у ряді приватних будівельних компаній спеціалістом із земельних питань. Коли ворог масово вторгся на українську землю, у перші дні широкомасштабної війни, звернувся до військкомату, щоб захистити рідну землю від рашистської навали. З березня 2022 року Володимир Леонідович - у танкових військах ЗСУ на найгарячіших напрямках боротьби за Незалежність України. Останнє місце служби – пекельний бахмутський напрямок… Його любов до родини, до Батьківщини виявилась міцніша за танкову броню, а добре серце не витримало…. 13 листопада 2022 року життя Героя-захисника зупинилось.
Мікрут Ярослав Анатолійович
Народився 21 липня 1969 року. Навчався у Петрівській школі, після закінчення якої вступив до Бобринецького агарного технікуму. Завершивши навчання проходив строкову службу в армії. Більшу частину свого трудового життя віддав сільськогосподарським підприємствам новоукранщини. Останнім часом працював у Новомиколаївському ТОВ «Лан». Коли російські окупанти широкомасштабно вторглись на територію України долучився до Новоукраїнського ТрО. У цьому ж підрозділі служив і його побратим Мікрут Ярослав Анатолійович.
Народився у 1980 році. З 1986 року
навчався у Воронівській школі, по закінченні 11 класів вступив на навчання до
Професійно-технічного училища №4 у м. Кропивницький, де одержав професію електрика.
Продовжуючи батьківську справу, Олександр працював у сільськогосподарських
підприємства свого рідного села, останнє місце його роботи – ФГ «Землероб». Олександр
Картушан добровольцем пішов до лав ЗСУ у перші дні широкомасштабної війни з
росією. У підрозділі, де він служив, за зразкове виконання службових обов’язків
був нагороджений відзнаками військової частини. 17 жовтня 2022 року солдат
Картушан Олександр Олександрович загинув під час виконання бойового завдання
біля села Опитне, Покровського району, Донецької області.
Суєтін Сергій Олександрович
Народився 3 грудня 1993 року у с. Захарівка Новоукраїнського району Кіровоградської. Навчався у місцевій школі, після завершення якої служив в армії. Довгий час працював у Кропивницькому на СТО. Разом з дружиною Тетяною виховували двох дітей. З 18 липня проходив службу в 57-й бригаді ЗСУ. Загинув 13 жовтня 2022 року. Похований на Далекосхідному кладовищі у м. Кропивницькому. Посмертно присвоєно звання "Почесний Громадянин села Захарівка".
Народився 12 вересня 1969 року у м. Новоукраїнка. Навчався у Новоукраїнській середній школі №6, по завершенні якої проходив службу у Чорноморському військовому флоті. Служба на флоті в подальшому відіграла роль у виборі професії Віктора Вікторовича, який довгий час працював на Новоукраїнській рятувальній станції. Працював також на Новоукраїнському комбінаті хлібопродуктів та гірничо-видобувному кар’єрі. З 2016 року боронив Україну від російських загарбників, будучи учасником АТО/ООС, отримавши у 2017 році військове звання молодшого сержанта продовжував нести військову службу, згодом отримав звання старшого сержанта. Під час повномасштабного вторгнення росії в Україну воював у складі стрілецького підрозділу у 59-тій окремій мотопіхотній бригаді Збройних Сил України на Миколаївщині, де у ході бойового зіткнення отримав важке поранення. З червня 2022 року проходив лікування у госпіталі. 28 грудня 2022 року його полум’яне відважне серце перестало битись. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської громади.
2023 рік
Народився у селі Вербівка Новоукраїнського
району Кіровоградської області. Закінчив місцеву школу, виховуючись в родині
хліборобів і сам вирішив отримати традиційну професію навчався
сільськогосподарському технікумі, отримавши спеціальність механізатора. Після
закінчення навчання проходив службу в армії, спочатку у м. Київ, а потім
виконував миротворчу місію під час Вірмено-Азербайджанського конфлікту. Завершивши
службу в армії – знову повернувся до хліборобської професії, працюючи в
аграрних підприємствах села Глодоси, а потім м. Новоукраїнки. Улітку 2022 року
Василя Івановича було призвано на військову службу. Брав участь у визволені
Херсонщини, а під час захисту міста-фортеці Бахмут стрілець-санітар молодший
сержант Збройних Сил України Кабанов Василь Іванович загинув, героїчно
виконуючи бойове завдання. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської міської
територіальної громади.
Народився 20 червня 1978 року у м. Новоукраїнка Кіровоградської області. Навчався у Новоукраїнській середній школі №8, по закінченні якої отримав професію водія у Добровільному товаристві сприяння армії (колишній ДТСААФ). Далі – служба в армії, після якої, маючи високу кваліфікацію водія трьох категорій, працював за професією у Новоукраїнському Комбінаті Хлібопродуктів та гірничо-видобувних підприємствах Новоукраїнщини. Після того, як російська федерація розпалила війну на Донбасі - Іван Григорович добровольцем став до лав Української армії, у складі якої відстоював свободу та незалежність нашої держави. За відвагу та героїзм у ході Антитерористичної операції та Операції Об’єднаних Сил Іван Мошнягул отримав відзнаку командування Збройних Сил України. Після завершення контрактної служби Іван Григорович працював закордоном. Але в перші дні широкомасштабного вторгнення російських військ на територію України у 2022 році, повернувся додому та відразу відновився на військовій службі. Більше року Іван Григорович з побратимами відвойовували українську землю, знищуючи ворога на різних напрямках воєнних дій. 6 квітня 2023 року солдат Збройних Сил України Мошнягул Іван Григорович загинув унаслідок ворожого обстрілу поблизу населеного пункту Іванівське, Бахмутського району Донецької області. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської громади.
Народився на Чернігівщині, у селі Новий
Білоус, де й навчався у місцевій школі. По завершенні навчання вступив до Сосницького
професійно-технічного училища, у якому отримав спеціальність машиніста широкого
профілю. Служив у армії, по завершенні служби працював у різноманітних
підприємствах за отриманою спеціальністю. В 2009 році переїхав до м. Новоукраїнка,
де працював охоронцем у сільськогосподарському підприємстві "Нова Україна".
19 квітня 2022 року призваний на військову службу, разом з побратимами боронив
та визволяв рідну землю від рашистських окупантів. 13 червня 2023 року солдат
Збройних Сил України Імшенецький Сергій Миколайович загинув під час ворожого
обстрілу біля села Мала Токмачка Запорізької області. Похований на Алеї Героїв
Новоукраїнської громади.
Народився 24 квітня 1985 року у місті
Новоукраїнка. Навчався та закінчив Новоукраїнську школу №1. Отримав професію
газоелектрозварника у Новоукраїнському ПТУ №40. Працював на підприємствах
Новоукраїнщини, зокрема Алфікор та ПП Осипян. В перший місяць повномасштабного
вторгнення став на захист України. Більше року захищав і разом з побратимами
звільняв українську землю від окупантів. Не будучи професійним військовим, за
час служби став зразковим солдатом-сапером, надійним побратимом. За словами
колег по службі, Сергій завжди першим згоджувався на найскладніші завдання, був
безстрашним. 25 червня 2023 року, виконуючи бойове завдання, старший солдат
Карпов Сергій Юрійович отримав множинні вогнепальні поранення та був доставлений
у госпіталь. 30 червня перестало битись мужнє серце Героя. Похований на Алеї
Героїв Новоукраїнської громади.
Народився 28 грудня 1986 року у місті
Новоукраїнка, навчався у Новоукраїнській загальноосвітній школі №7, по закінченню
якої вступив до Новоукраїнського професійно-технічного училища №40, де здобув
професію тракториста. Після закінчення навчання одружився та переїхав проживати
у село Новомиколаївка Глодоської громади та працював бурильником на Капустянському
гранітному кар'єрі. У березні 2023 року Юрій Миколайович був призваний до лав
Збройних Сил України. 3 липня 2023 року,
боронячи Україну від рашистських загарбників загинув у бою поблизу населеного
пункту Кремінна Луганської області. Він віддав своє життя за майбутнє кожного
українця, захищаючи рідну землю від споконвічного ворога України – російської
федерації. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської громади.
Народився в м. Новоукраїнка в 1981 році. Навчався у Новоукраїнській ЗШ №7, згодом в Кропивницькому технічному університеті. Золоті руки водія та механіка цінували у Новоукраїнському КХП, СТОВ "Степ - Агро". Та найбільше приваблювала Павла робота водія дальніх перевезень, яку він зміг втілити в життя. Найбільшою своєю цінністю Павло Миколайович вважав свою родину - дружину та двох дітей, заради яких жив, працював. Заради яких, не вагаючись, полишивши перспективну роботу закордоном, вступив до підрозділу Територіальної Оборони у перші дні широкомасштабної навали рашистів. Так, народжений не для війни, став справжнім воїном, за плечима якого чималий бойовий досвід. Майже півтора роки Павло Овсюков разом із побратимами тримали для нас небо. 13 липня його шлях Воїна та достойної людини обірвав ворожий снаряд. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської громади.
Народився 13 вересня 1995 року у селі Веснянка Добровеличківського району Кіровоградської області. Навчався у Помічнянській загальноосвітній школі №3, по закінченні якої отримував професію механізатора у Піщанобрідському професійно-технічному училищі. Був добрим, відповідальним, товариським, працьовитим, скромним та мав гарне почуття гумору, завжди готовий прийти на допомогу. Через ці якості мав чимало друзів, які його щиро поважали. Саме ці риси спонукали його після строкової військової служби продовжити захищати Україну від ворога, який з 2014 року розпочав загарбницьку війну на території України. Тому Олександр проходив службу за контрактом до 2017 року, захищаючи рідну землю. За відвагу та відмінну військову майстерність нагороджений відзнаками Міністерства Оборони України. Після завершення контрактної служби Олександр повернувся до мирної професії механізатора, проживаючи з дружиною в Новоукраїнці, працював у рідному селі Веснянка на сільгосппідприємстві, де також проявив себе як гарний працівник. У вересні 2022 року добровольцем пішов на військову службу. 19 липня 2023 року загинув у районі населеного пункту Кліщіївка Бахмутського району Донецької області.
Народився у м. Новоукраїнка 15 травня 1989 року. Навчався у Новоукраїнській середній школі №6, по закінченні якої продовжив навчання у місцевому ПТУ - 40 та Кіровоградському машинобудівному технікумі, де отримав спеціальність механіка. 15 грудня 2022 року Юрій був призваний до Збройних Сил України. Кілька місяців він навчався важливій військовій спеціальності, у місцевих навчальних центрах та закордоном, отримуючи військову спеціальність сапера. Ця військова професія надважлива для армії, адже від кваліфікованої роботи саперів залежать життя військових і цивільних, від їх майстерності залежать успіхи стратегічних оборонних і наступальних операцій. Юрій Колодєєв виконав всій військовий обов’язок до кінця. 23 вересня 2023 року загинув у бою за Україну біля населеного пункту Вербове Пологівського району Запорізької області. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської громади.
Народився 18 лютого 1970 року у Запоріжжі, відвідував місцеву школу, по завершенні якої розпочав трудову діяльність на Запорізькому феросплавному заводі, коли Ігорю виповнилось 18 – був призваний на військову службу до військового Чорноморського флоту. По завершенні строкової служби продовжив роботу на одному із найбільших металургійних підприємств України, якому віддав 25 років трудового життя. За сумлінну працю Ігоря Валерійовича нагороджено медаллю за «Працю і звитягу». Лише одного разу, протягом довготривалого робітничого стажу, Ігор Харченко працював на іншому виробництві. Після шлюбу з дружиною Іриною, яка родом із нашого міста Новоукраїнка, протягом семи років був працівником Новоукраїнського комбінату хлібопродуктів. У Новоукраїнці у народилась і їх донька Тетяна. Пізніше родина переїхала до Запоріжжя, де Ігор Валерійович продовжив роботу на заводі. І в рідному Запоріжжі, і в Новоукраїнці у нього було чимало друзів, адже маючи добре серце та золоті руки зажди поспішав на допомогу тим, хто її потребував. Із самого початку війни з росією, у 2014 році він добровольцем пішов на військову службу до артилерійського підрозділу, а з початком повномасштабного вторгнення російських окупантів, 26 лютого 2022 року, уже був в строю місцевого підрозділу територіальної оборони. Разом з побратимами Ігор Харченко боронив та визволяв рідну землю. Там, на рідному Запоріжжі, біля населеного пункту Приютне отримав поранення внаслідок підриву на міні. Довгий час боровся за життя, але 16 жовтня 2023 року серце Героя зупинилось. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської громади.
Народився 11 вересня 1989 року у місті Новоукраїнка, був єдиним сином у батьків. З 1996 по 2004 р. навчався у Новоукраїнській середній школі №6, згодом продовжив навчання в місцевому ПТУ №40 та здобув фах маляр - штукатур. З 2007 по 2008 р. проходив строкову військову службу. Найбільшим захопленням Станіслава був футбол. З дитинства долучався до тренувань з цього виду спорту та грав нападаючим за збірну Новоукраїнки з футболу. Саме з тих часів у нього залишилось чимало добрих друзів, які пам’ятають його як щиру і добру людину. Чимало життєвих випробувань припало на долю Станіслава. Так у жовтні 2015 року пішли з життя його батьки. А найбільшим із випробувань Станіслава стала військова служба. У січні 2023 року його було призвано до Збройних Сил України. Станіслав не уникав призову, не шукав легкої служби, а був у самому пеклі війни, захищаючи Бахмут. Довгий час Станіслава вважали зниклим безвісти, але нещодавно його тіло було ідентифіковано та встановлено, що він загинув, виконуючи бойове завдання, 2 квітня 2023 року в районі населеного пункту Богданівка Бахмутського району Донецької області. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської громади.
Народився у м. Новоукраїнка 11 вересня
1996 року. Навчався у Новоукраїнській ЗШ №4, по її закінченні продовжив
навчання у м. Комсомольськ (нині Горішні Плавні) за фахом залізничника. Відразу
після закінчення навчання призваний на строкову службу в ЗСУ, під час якої
отримав військову спеціальність розвідника. Після завершення служби в армії
працював помічником машиніста у Локомотивному ДЕПО Помічна Одеської залізниці. Останнє
місце роботи Сергія – водій дальніх вантажоперевезень. Сергій Павичич, з
початком широкомасштабного вторгнення, виявив бажання захищати країну у
підрозділі Сил Спеціальних Операцій Збройних Сил України, 2023 року його призвано
до підрозділу кропивницьких спецпризначенців. Захищав Україну на запорізькому
напрямку. 4 грудня 2023 року в одному з боїв біля села Малинівка він отримав
поранення несумісні з життям. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської громади.
Народився 9 травня 2001 року у місті Помічна. Після переїзду родини у місто Новоукраїнка навчався у Новоукраїнській ЗШ №8, по завершені якої вступив до Новоукраїнського ПТУ-40 за спеціальністю механізатора. Працював у Помічнянській дистанції колії Одеської залізниці майстром обслуговування залізничної колії. Будучи справжнім патріотом України, Анатолій став на захист країни у 2023 році, хоча мав законні підстави не бути мобілізованим. Літом 2023 року проходив військовий вишкіл у Житомирі і вже незабаром у штурмовому підрозділі захищав разом з побратимами свободу і незалежність нашої держави. 5 грудня 2023 року загинув в районі села Новомихайлівка Покровського району Донецької області. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської громади.
2024 рік
Народився
2 серпня 1975 року в місті Новоукраїнка. Навчався в загальноосвітній школі №1,
після закінчення якої вступив до середнього професійно-технічного училища для
отримання професії механізатора. У 1993 році призваний до лав Збройних Сил
України, де проходив строкову службу. Знайшов себе, займаючись підприємницькою
діяльністю, а саме риболовним промислом. У 1998 році створив сім’ю. Мав дружину
та доньку. На початку повномасштабного вторгнення вступив добровольцем до
місцевої територіальної оборони, а в серпні 2022 року – до лав ЗСУ. Загинув 5
січня 2024 року біля села Кринки Херсонської області. Життя Олега обірвалось
при виконанні останнього бойового завдання - незважаючи на смертельну загрозу,
під обстрілами ворожих снарядів він вивозив поранених, рятуючи життя
побратимів. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської громади.
Народився 4 листопада 1989 року у селі Фурманівка. Мав молодшу сестру. У цьому селі закінчив школу. Створив сім’ю, мав доньку. Здобув професію тракториста. Згодом став працівником підприємства "Новий час". У м. Новоукраїнка працював у ФОП "Талько". Незадовго до повномасштабного вторгнення працював у товаристві з обмеженою відповідальністю "Корпорація Бузькі Кар’єри". Дмитро був прямолінійною, відповідальною, доброю і світлою людиною, завдячуючи цим якостям мав чимало друзів та шану і повагу у робочих колективах. Мобілізований до лав ЗСУ 24 лютого 2022 року. Загинув перебуваючи разом з Олегом Куртушаном на одній ділянці фронту біля населеного пункту Кринки Херсонської області. Відзначений нагородами: медаллю "Захисник рідної землі", відзнакою командувача оперативного угрупування військ "Херсон". Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської громади.
Народився 4 серпня 1974 року в селі Фурманівка в багатодітній сім’ї. З 1979 року навчався у Фурманівській ЗШ, по закінченню якої у 1988 році вступив на навчання до Новоукраїнського СПТУ №40, де здобув професію механізатора. Працював 30 років у місцевому колгоспі "Маяк". У 2012 році продовжив свою трудову діяльність у ФОП "Троянський", де до мобілізації також працював механізатором. Віктор Валерійович був доброю, чесною та справедливою людиною, відповідальним працівником. Виховував синів справжніми патріотами. Неодноразово Віктора Соболя нагороджували подяками та грамотами, а також двічі був занесений на районну "Дошку пошани". 4 жовтня 2023 року став на захист рідної землі. 2 січня 2024 року сержант Збройних Сил України Віктор Валерійович Соболь загинув, захищаючи Харківщину. Похований в с. Фурманвка.
Народився 27 лютого 1980 року в м. Новоукраїнка. Навчався у Новоукраїнській ЗШ №1, а згодом у Новоукраїнському професійно-технічному училищі №40. Після навчання працював у сільськогосподарському підприємстві "Нива". Проходив службу в армії з 1998 року, спочатку у м.Черкасах за спеціальністю "Прикордонник", а потім служив у Кримському та Закарпатському прикордонних загонах. Звільнившись, працював у різних підприємствах. Останнім місцем його роботи був Новоукраїнський комбінат хлібопродуктів. У квітні 2022 року добровільно приєднався до лав ЗСУ. Служив стрільцем 39-ї бригади Збройних Сил України, боронив Херсонщину. Загинув 27 лютого 2024 року, у свій 44-й день народження, поблизу населеного пункту Кринки. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської громади.
Народився 4 листопада 1988 року в м.
Кропивницький. Своє дитинство провів у с. Семенасте Новоукраїнського району, де
навчався 9 років у місцевій школі. В подальшому навчався у Бобринецькому
професійно-технічному училищі за спеціальністю "тракторист-машиніст с/г
виробництва, слюсар з ремонту с/г машин і устаткування". Згодом продовжив
своє навчання у Кіровоградському технікумі механізації сільського господарства
за спеціальністю "технік-механік". Після закінчення навчання
одружився. У 2013 році сім'я переїхала до м. Новоукраїнка. У шлюбі народилося двоє дітей – Максим і
Матвій. Микола Васильвич був чуйним, гарним, люблячим чоловіком, батьком,
сином... У 2014 році Микола почав
працювати на АЗС оператором. Крім основної роботи, займався ремонтами та
укладанням тротуарної плитки. Не один двір у м. Новоукраїнка та за її межами
викладений його руками. 29 грудня 2022
року призваний до лав Збройних Сил України. Спочатку зарахований у 116 ОМБ
водієм, а після переведення у 104 ТрО – стрілець-снайпер-розвідник. 23 березня 2023 року внаслідок ворожого
мінометного обстрілу загинув поблизу населеного пункту Табаївка Куп’янського
району Харківської області. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської громади.
Народився 20 квітня 1973 року у с.Звірівка Новоукраїнського району. З 1988 року навчався у у Звірівській ЗШ, 1990 р. - закінчив 10 клас Новоукраїнської ЗШ №4. Після здобуття середньої освіти - пройшов навчання в Кіровоградському СПТУ №8, отримавши спеціальність електрозварювальника. З 1991 року працював за спеціальністю у Новоукраїнському заводі залізобетонних виробів. З 1991 року проходив військову службу у лавах Української армії, служив у військовій частині, дислокованій у Полтавській області. Завершив службу у званні молодшого сержанта. Повернувшись до цивільного життя, працював на попередньому місці роботи - формувальником залізобетонних виробів, а також в подальшому на різних посадах в Укрзалізниці. Останнім часом на одному із найбільших сільськогосподарських підприємств СТОВ "Степ-Агро". 2 листопада 2022 року був мобілізований до військової частини стрільцем-санітаром. У лютому 2023 року, пройшовши навчання, отримав спеціальність гранатометник, після цього боронив Україну на пекельному Бахмутському напрямку у дні найскладніших боїв за це місто на Донеччині. У період 17 – 21 березня 2023 року, виконуючи бойовий наказ командира при проведенні оборонних дій, вважався зниклим безвісти в районі м. Часів Яр Бахмутського району Донецької області. Лише нещодавно, після проведеної експертизи ДНК, встановлено факт загибелі молодшого сержанта Збройних Сил України Феденюка Анатолія Миколайовича. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської громади.
Народився у селі Новоолександрівка
Новоукраїнської міської територіальної громади 16 жовтня 1999 року. Навчався у Новоукраїнській
ЗШ №4, по завершенні навчання в якій отримував освіту та робітничу
спеціальність тракториста у Новоукраїнському ПТУ №40. Працював на
гірничо-видобувних підприємствах та в приватних підприємців Новоукраїнщини
водієм вантажних автомобілів, бо з юності мав здібності до роботи з технікою. У
Новоукраїнці зустрів своє перше і останнє кохання – дружину Дар’ю, з якою в
шлюбі мріяли про майбутнє… Але, як і для більшість українців, всі мрії, окрім
перемоги над ворогом, обірвала велика війна. Будучи справжнім патріотом і мужнім
чоловіком Олександр став на захист України наступного дня після
широкомасштабного вторгнення російських окупантів – 25 лютого 2022 року. Разом
з побратимами захищав та визволяв українську землю, перебуваючи у найгарячіших
боях: Чернігівщина, Херсонщина і пекельних напрямках Бахмуту, Костянтинівки,
Кліщиївки. За відмінну службу та героїзм
неодноразово нагороджений військовим командуванням. Серед нагород - медалі
"Ветеран війни", "За визволення Кліщиївки"… Але найбільшою
нагородою для Олександра стало народження сина. Заради майбутнього Матвійка та
мільйонів життів інших дітей Олександр Сергійович третій рік, не шкодуючи життя
і здоров’я, боронив Україну. Після отримання важких опіків у бою за свободу і
незалежність України солдат Збройних Сил України Олександр Рачкован помер у
лікарні міста Дніпро 2 червня 2024 року. Похований на Алеї Героїв
Новоукраїнської громади.
Народився 26 лютого 1977 року в с. Захарівка Новоукраїнського району Кіровоградської області в багатодітній родині. Навчався в Захарівській ЗШ, після закінчення якої продовжив навчання та здобув спеціальність майстра телеапаратури. Свою трудову діяльність розпочав помічником комбайнера у місцевому колгоспі, де разом з батьком продовжував сімейну традицію хліборобів. У 1995 році проходив строкову службу у Національній Гвардії України в м.Сімферополь. По закінченню служби продовжував працювати в місцевому ТОВ "Світоч", а потім комбайнером у ФГ "Світанок". Після 2000 року займався будівництвом, справою, яку дуже любив, і до якої мав неабиякий хист. Працював і в Україні, і за кордоном. Скрізь мав заслужену повагу і авторитет майстра з золотими руками. Його роботу цінували, а він радо ділився досвідом з усіма, кому це було потрібно. Останні роки працював в Естонії, але після 22 лютого 2022 року повернувся, щоб приєднатися до захисту України та бути поряд з сином, що обрав шлях військового. Одразу пішов до військкомату та в березні 2022 року був мобілізований. Загинув у бою з російськими окупантами на Донеччині. Похований в селі Захарівка на місцевому кладовищі, його портрет буде занесено на Алею пам'яті Героїв Новоукраїнської громади.
Народився 1 листопада 1990 року в с.
Глодоси. Навчався у Глодоській ЗОШ, після закінчення якої вступив до
Новоукраїнського ПТУ №40, де здобував професійну освіту за спеціальністю
електрогазозварника. З травня 2009 року проходив строкову службу у Збройних
Силах України. Після служби повернувся до села, де працював механізатором. Коли
російські окупанти вторглися на український Донбас, добровольцем став на захист
держави та понад рік був учасником антитерористичної операції. З перших днів повномасштабного вторгнення
російських окупантів Руслан Данильчук разом із побратимами давав відсіч
ворогові, захищав Україну в запеклих боях на різних напрямках протистояння. В
одному з боїв, під час визволення Херсонщини, 3 вересня 2022 року загинув біля
населеного пункту Безіменне Херсонської області. Довгий час тіло Героя не могли
опізнати та повернути на Новоукраїнщину, лише після генетичної експертизи
земляки змогли віддати йому останні почесті.
Народився в м. Новоукраїнка 8 січня 1985
року. Навчався у Новоукраїнській ЗШ №3. Після закінчення школи відразу розпочав
трудову діяльність. Де б Андрій не працював, завжди отримував похвалу та подяку
від керівників. Його золотими руками було зроблено чимало корисної роботи, яку
завжди будуть пам'ятати. У 2009 році одружився, разом із дружиною Яною
виховували синів Владислава та Дмитра. Андрій був сильним і справедливим,
завжди приходив на допомогу кожному, хто потребував підтримки. За ці людські
якості його любили й поважали рідні та друзі. Він був душею кожного колективу,
умів підтримати, розрадити, підставити надійне дружнє плече у важкі хвилини. У
липні 2024 року Андрій став на захист України, яку боронив від російських
загарбників разом із побратимами. 6 вересня 2024 року, виконуючи свій службовий
обов’язок загинув у районі населеного пункту Черкаське Порічне Суджанського
району Курської області.
Народився 16 квітня 1983 року в селі Лозове
Великоолександрівського району Херсонської області. У 1984 році його родина переїхала
до міста Новоукраїнка, яке стало для нього рідним домом. Тут Геннадій відвідував
дитячий садок, здобував освіту в ЗОШ №7, та ще юнаком почав свій трудовий шлях.
Закінчив курси електрогазозварника та автошколу, здобувши важливі для життя навички.
Не цурався жодної праці, і до початку війни працював будівельником, проживаючи в
Одесі. Однак, коли російські війська почали повномасштабне вторгнення в Україну,
він не залишився осторонь. Повернувшись до Новоукраїнки, Геннадій став на захист
Батьківщини, пройшовши навчання за програмою підготовки зв'язківців. 12 жовтня
2022 року отримав сертифікат кваліфікованого спеціаліста зі зв’язку та був направлений
на службу до Полтавської області. У березні 2024 року, після короткої відпустки,
Геннадій відправився на Донеччину, де розгорнулися запеклі бої. Саме тут, у своєму
останньому бою, 3 квітня 2024 року біля населеного пункту Новобахмутівка, прийняв
останній бій з ворогом. Довгий час вважався зниклим безвісти, і лише через пів року
його тіло повернулося додому, 5 листопада 2024 року Новоукраїнщина з болем прощалась
із Воїном. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської громади.
.jpg)
Народився 10 вересня 1984 року в м.
Новоукраїнка Кіровоградської області. Навчався в Новоукраїнській ЗОШ №1. Після закінчення
школи здобув професійну освіту в Новоукраїнському ПТУ №40. З 2002 по 2004 рік
проходив службу у Збройних Силах України, проявивши відвагу та
відповідальність. Після демобілізації працював водієм у ТОВ "Елгран".
У 2006 році одружився і разом з дружиною Оксаною вони виховували сина Романа. Люблячий
чоловік і турботливий батьком, завжди підтримував сина в усіх його починаннях.
Він був глибоко відданий своїм батькам, виявляючи до них шану та турботу. Сергій
був одним із найкращих екскаваторників, відомим за майстерність у гірничих і
сільськогосподарських підприємствах. Однак війна зруйнувала всі його мрії й
надії… Загинув
28 жовтня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу села Парасковіївка
Покровського району Донецької області. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської
громади.
Народився 13 квітня 1999 року в місті Новоукраїнка. Навчався в Новоукраїнській гімназії "Лідер". Веселий, життєрадісний, відважний, із дитинства мав багато друзів та загострене почуття справедливості, що завжди допомагало йому відстоювати себе і своїх товаришів. У свої 25, отримавши повістку, Станіслав не ухилявся - негайно вирушив на військову службу, де здобув повагу побратимів і довіру командування. Він не боявся небезпеки та брав участь у найгарячіших боях із ворогом. Лише матері надсилав фото гільз, кажучи, що це з полігону... Не планував військової кар’єри. Мав талант до будь-якої роботи, яку виконував, і мав перспективи на успішне майбутнє. Однак війна зруйнувала всі мрії й надії… загинув7 листопада 2024 року, у бою рятуючи побратима в районі населеного пункту Охрімівка Чугуївського району Харківської області. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської громади.
Народився 10 травня 2000 року в місті Новоукраїнка
Кіровоградської області. Навчався у Новоукраїнській загальноосвітній школі №1,
а після закінчення 9 класу вступив до Бобринецького аграрного коледжу на
відділення "Землевпорядкування". Весною 2021 року Владислав вирішив
присвятити своє життя захисту рідної землі — спершу проходив строкову службу в
лавах Збройних Сил України, а згодом підписав контракт. З початком
повномасштабного вторгнення він мужньо став на захист Батьківщини, виконуючи
обов'язок справжнього сина своєї землі. 13 грудня 2024 року, під час бойового
завдання на Курському напрямку, Владислав отримав осколкове поранення, яке, на
жаль, виявилося несумісним із життям. Влад був добрим, скромним та чуйним
хлопцем, завжди усміхненим і відкритим до людей. Його пам'ятатимуть як
надійного друга, світлу й чесну людину, яка завжди була поруч у найважчі
хвилини. Похований
на Алеї Героїв Новоукраїнської громади.
Народився 26 січня 1992 року в селі Визирка Одеської області, де проживав до 2001 року. Згодом разом із родиною переїхав до м.Новоукраїнка, навчався в Новоукраїнській ЗШ №4 до 9 класу, а згодом здобув професію бухгалтера у Новоукраїнському ПТУ №40. Після завершення навчання Олег працював на різних посадах, а перед мобілізацією був працівником Новоукраїнського КХП. 20 січня 2023 року став до лав Збройних Сил України, ставши на захист рідної землі. Завжди відповідально ставився до всього, за що брався, і військові завдання виконував досконало. Завдяки своїй відданості та професіоналізму у 2023 році він був нагороджений Золотим Хрестом командувача Збройних Сил України. Військова справа стала його покликанням. Оволодів спеціальностями розвідника та снайпера, а потім, перебуваючи на найскладніших ділянках фронту, вирішив освоїти професію парамедика. Він навчався у найкращих військових інструкторів з Норвегії та Польщі. Завдяки отриманим знанням, мужності та самовідданості врятував на полі бою не одне життя українських воїнів. На жаль, врятувати власне життя йому не вдалося. Під час бойових дій у Курській області російської федерації отримав тяжке поранення. Надавши собі першу допомогу, він декілька годин самостійно добирався до санітарного пункту. Однак поранення виявилися надто важкими… Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської громади.
2025 рік
Народився 26 лютого 1987 року в с. Звірівка Новоукраїнського району Кіровоградської області. Навчався в місцевій школі, згодом в Новоукраїнській ЗШ №4, після закінчення якої продовжив навчання в машинобудівному технікумі. Далі служба в армії та підготовка у військовому центрі «Десна». Військову службу продовжив в танкових військах, отримав звання молодшого сержанта, був командиром танка. По закінченню служби в армії працював помічником машиніста. Після вторгнення російських окупантів в Україну у 2014 році брав участь в Антитерористичній операції та Операції об’єднаних сил, захищаючи Україну у складі морської піхоти Збройних Сил України протягом майже 4 років. Брав участі у захисті Маріуполя, Волновахи. Під час служби в АТО/ООС командував взводом, був поранений в боях. Нагороджений орденом та сімома медалями. Після АТО працював в м. Одеса на консервному заводі на посаді бригадира дільниці. Напередодні повномасштабної війни з рашистами, 23 лютого 2022 року Сергія викликали у військкомат, а 28 лютого він був уже у військовій частині, де отримав військову посаду – командир танка. 14 березня 2022 року загинув біля с.Червоне Миколаївської області. Похований на Алеї Героїв Новоукраїнської ТГ. За особисту мужність і самовідданість, виявленні в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня (Указ Президента України №220/2022 від 7 квітня 2022 року). 6 грудня 2022 року у День Збройних Сил України у Новоукраїнському ліцеї №4 Новоукраїнської міської ради випускнику 2004 року, загиблому Захиснику Сергію Сенику відкрито дошку пам’яті.
Уpoджeнець Хapківщини, пpизивaвся дo лaв
ЗСУ з м. Нoвoукpaїнка, де нині проживають його батьки. У 2014 році він хоробро
захищав місто Іловайськ на Донбасі. Коли війна поновилася, знову став до бою. Сергію
було 27 років.
Конько Леонід
Немає коментарів:
Дописати коментар